Пасхальне послання єпископа Тернопільського і Теребовлянського Павла

«Небеса достойно нехай веселяться, земля ж нехай радіє, нехай святкує увесь видимий світ і невидимий, Христос бо воскрес — радість вічна.» (тр. пасх. утрені).

Сьогодні, ми православні Християни всього світу, святкуємо найбільше свято в році – Воскресіння Христове. Свято найбільшої перемоги в історії людства, перемоги, яка здавалася неможливою, але все людство з нетерпінням чекало на неї: перемоги Життя над смертю.

Воскресіння Христове відкрило новий сенс життя людини, воно наповнило його надією. Бо хоча Бог створив людину безсмертною, але через гріх прародичів смерть увійшла в людську природу, і всі ми стали смертні. Але Христос, як Бог, з’єднався з людською природою, через неї зазнав смерті й силою Божества переміг смерть, воскреснувши з мертвих. Воскресіння Христове стало запорукою вічного життя всього людства, а земна смерть стала лише нагадуванням про те, що саме гріх зруйнував людську природу.

Христос воскрес і смерть уже не має влади над людиною. Христос, умерши на хресті і воскреснувши на третій день, Своєю перемогою над смертю ствердив на вічні часи безсмертя людини.

Апостол Павло радісно проголошує: «Смерте! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога?» (1 Кор. 15: 55) . І хоча ніщо не може затьмарити цієї , найбільшої радості, ми не повинні забувати, що самостійно здобути найважливішу перемогу людство було не здатне. Тому Чоловіколюбець Бог послав нам свого Єдинородного Сина здобути для нас цю Перемогу. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне»(Ів.3.16). Його прихід не став несподіванкою, бо ще за багато століть пророки предвіщали прихід Месії. Ніхто не сумнівався, що Він прийде . Ніхто не сумнівався, що на чолі з Ним буде здобута перемога. Несподіванкою стало те, як Він це зробив. Євреї очікували від свого месії прикладу сили , а він показав всьому світу силу прикладу. Незрілий і гордий розум так і не міг цього сприйняти, хоча його носієм і був Богом обраний народ. Зухвалість і зарозумілість людська в черговий раз привела до трагедії — люди вбили свого Творця.

З того часу пройшло майже дві тисячі років і, здавалось би, що людство вже мало б зрозуміти свої помилки та оцінити той величний дар, який через самопожертву дав нам Спаситель.

З жалем мусимо констатувати, що і сьогодні ми робимо вчинки, які наближають нас до чергової катастрофи, при цьому гордо називаючи себе християнами, так і не зрозумівши цієї сили Прикладу. Тоді, коли обставини заганяють нас на край прірви, ми воліємо з розумним виглядом падати в неї, замість того, щоб попросити в Бога допомоги. Ми гордо ігноруємо Господа навіть тоді, коли лише Він може допомогти. Ми вважаємо, що достатньо називати себе християнами, щоб автоматично стати учасниками божественної благодаті – Життя Вічного. Гірко, що яскравим прикладом такого показового християнства є держава, яка називаючи себе єдиною захисницею православ’я, стягує свої полчища до нашого північно-східного кордону. Сотні років ми відчуваємо не тільки її ненависть, варварство та фарисейство, але і те, як вона прикладом сили хоче здобути те, що можна здобути лише силою прикладу — любов, повагу, взаємну підтримку, все те, що ми називаємо людяністю. Людяність – це те, що відкрив для нас Син Божий з’єднавшись з людською природою. Він своїм прикладом показав, якою має бути природа людських відносин. Тож прийнявши людське тіло Він продемонстрував всьому світу, що для людини під силу бути Людиною. Так це надзвичайно важко , так, ціна може бути дуже високою, але людині це під силу.