Утиші невеликого мальовничого села Мала Іловиця, що на Тернопільщині, далеко від шуму міста та суєти, проходило дитинство Якова Головатюка. У сім’ї ремісника Варнави зростало десятеро дітей. Дружні стосунки в родині маленький Яків запам’ятав назавжди. Його батько був досвідченим костоправом, багато працював, не цурався жодної роботи. Ще хлопчиком Яків допомагав батькові доглядати хворих та потроху вчився лікарський справі. Він бачив нестерпний людський біль, і, мабуть, уже тоді відчув бажання зцілювати недужих.
Уміння, які він отримав від батька, знадобилися йому, коли Яків опинився на фронті Першої світової війни. Там він побачив смерть та по-справжньому почав розуміти дар життя. Там відчув і любов до життя. Молодий солдат так би і продовжував з успіхом виконувати обов’язки фельдшера, якби не потрапив у полон. З Божою допомогою, Якову вдалося втекти. Повернувшись із фронту, юнак збирався одружитися. Але священик благословив йому йти в Почаївську Лавру.
Яків смиренно прийняв благословення і 1925 року опинився в Успенській Лаврі Почаєва. З працелюбністю та смиренням ніс він усі послухи, і 1932 року послушник Яків прийняв постриг з ім’ям Іосиф. Відтоді Почаївська Лавра стала для монаха рідним домом, де він прожив близько двадцяти років. Любив прогулюватися по ній, прислухатися до тиші, вдихати її повітря. Подовгу інок молився біля чудотворних ікон Почаївських.
Іосиф мав послух доглядача Стопи Божої Матері. З великим трепетом та відповідальністю трудився він біля великої лаврської святині. Бачив, як, умиваючись та вживаючи святу воду, зцілювалися люди. 1936 року Іосиф був висвячений у сан ієромонаха. Безперечний дар зцілювати привертав увагу багатьох людей. Намісник Лаври благословив монаха на богоугодну справу і дозволив оселитися в маленькій хатці біля кладовища. Там преподобний прожив двадцять років.
Дні і ночі проводив у молитвах майбутній угодник Божий. Присвятивши життя служінню Богові, старець здобув тверду віру й отримав від Бога дар прозорливості та зцілення. Він лікував як тілесні хвороби, так і таємні недуги душі. Повертав слух глухим, зір – сліпим, нещасним давав надію. До отця Іосифа везли недужих із різних кінців світу. Потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі. Вулиця була заповнена підводами. Черги стояли кілометрові. Людське горе він переживав як своє, співчував усім стражденним і немічним. А про себе казав: “Ви думаєте я святий? Я грішник! А зцілення ви отримуєте по своїх молитвах і своїй вірі”.
Влітку паломництво до батюшки Іосифа збільшувалось і сягало п’ятисот осіб щоденно. Старцю були відкриті душі всіх людей, їх серця і наміри. Отець Іосиф зцілював найважчі недуги, але він говорив, що не всі їдуть від нього здоровими. Старець стверджував, що тілесне здоров’я деякому може лише нашкодити, призвести до погибелі душі. Угодник Божий мав велику любов у серці, і тому нікому не відмовляв; кожному приділяв увагу. На питання, як досягти такої любові, він відповідав: „За смирення Бог дає благодать любові”. У батюшки було незмінне правило: якщо когось привезуть хворого, у будь-який час дня і ночі викликати його.
Не забарилися смутні часи – Почаївська Лавра потрапила в руки безбожної влади більшовиків. Як розповідають очевидці, у монастиря було відібрано все: зерно, худобу, інвентар, продукти, земельні уділи. Молодих послушників та монахів виганяли з обителі. Кількість ченців зменшилася з трьохсот до вісімдесяти. А до отця Іосифа в маленьку хатинку, що біля кладовища, почали приходити незвані гості з НКВС.
Одного разу його зв’язали та хотіли скинути з кручі. Але батюшка спокійно сказав: “Далеко не понесете”. Одразу обох бандитів настигла кара: один осліп, інший впав на ноги. Але нічні візити до старця не припинялися.
…Тієї ночі місяць заховався. На кладовищі, біля якого жив батюшка Іосиф, стояла повна тиша, тільки чулося гавкання собак. Озброєні молодики безцеремонно ввійшли в хату батюшки і наказали накривати вечерю. Після вечері попросили їх провести. Але у кладовищенській тиші повідомили старцю про його розстріл. Преподобний спокійно став під дуло й почав читати молитву. Отець Іринарх, який тоді жив із батюшкою, вибіг з хати та заголосив: “Чи ви знаєте кого вбиваєте?! Він увесь світ рятує! Вбийте краще мене”. Убивці відклали розправу.
Не зважаючи на заборони, батюшка продовжував зцілювати хворих. Одужували навіть ті, яких офіційна медицина вважала невиліковними. Радянська влада забороняла людям їздити до старця. Навіть автобуси відмінили. Але людей це не зупинило – вони йшли пішки.
1962 року влада намагалася відібрати у Лаври Троїцький собор. Своєю мужністю та сміливістю відстояв отець Іосиф святиню. Побачивши зграю міліціонерів біля храму, батюшка поспішив на допомогу. Він вихопив з рук міліціонера ключ та віддав наміснику: “Архієрей – ось хто хазяїн Лаври! А ви всі геть звідси! Люди, гоніть їх!” Місцеві жителі, яких надихнули слова улюбленого батюшки, кинулися на загарбників і вигнали їх за ворота. Так отець Іосиф відстояв Троїцький собор.
Захищаючи обитель, старець мало не поплатився життям. Невдовзі після цього випадку за ним приїхали на машині, відомою під назвою “Чорний ворон”. Зв’язали, закрили рота рушником і повезли в психіатричну лікарню. Там побрили, постригли й посадили в палату до “буйних”. Пізніше отець Іосиф згадував: “У палаті було слабке світло, знаходилось тут разом сорок хворих. Мені весь час кололи ліки, від яких розпухало все тіло й тріскала шкіра… Одного разу мене викликали в кабінет головного лікаря та запитали, чи можу я вилікувати всіх хворих. Я відповів: “Можу”. Попросив принести святе Євангеліє, облачення, щоб можна було здійснити водохресний молебень. Сказав, що після молитви біси вийдуть самі крізь вікна та двері. Головний лікар обурився: “Ви нам без молебнів лікуйте!” А я йому: „Так неможливо лікувати. Коли солдат іде в бій, він бере гвинтівку, патрони, гранати. Наша зброя – святий хрест, святе Євангеліє, свята вода!”
Звісно, після такої бесіди отець Іосиф надовго «прописався» в психіатричній лікарні. Допомогла Світлана Алілуєва – дочка Йосифа Сталіна. Як виявилось, свого часу, старець вилікував її від душевної хвороби. Вдячна пацієнтка, Світлана Алілуєва не забула милостивого батюшку і визволила його з лікарні. Рідні забрали отця Іосифа в село Іловицю. Але і там не залишали його у спокої. Цього разу зрадили рідні. У отця Іосифа була велика родина – дев’ятнадцятеро племінників. Один із них виявився людиною злою та заздрісною. Він вивіз батюшку до лісу, побив та вкинув у болото. Вісім годин пролежав отець Іосиф без тями у воді. Рідні знайшли його та відвезли до Почаївської Лаври. Стан ієромонаха був надто складним. Братія і не надіялася, що він доживе до ранку. Тієї ж ночі постригли отця Іосифа в схиму з ім’ям Амфілохій.
Потроху батюшка почав приходити до тями. А згодом і повністю одужав. У селі Іловиця він оселився у племінниці Анни, де і продовжував приймати хворих. Сам змайстрував голуб’ятню, а під нею – каплицю. У голуб’ятні жили біля двохсот голубів. На дворі поставили великий обідній стіл для богомольців, збудували молільню, трапезну, кухню, приймальню для хворих, спальню для послушниць, які допомагали по господарству. Ще у батюшки був великий сад, де гуляли павичі, рясно плодоносили фруктові дерева.
І на все це в отця Амфілохія вистачало і часу, і душі. Вся околиця знала про водосвятні молебні, що проводив старець. На службу завжди збиралася велика кількість людей. Батюшка говорив, що в його дворі вся земля просочена сльозами тяжко хворих людей, які всією душею благають про зцілення.
Угодник Божий відчував наближення смерті. Якось улітку 1970 року батюшка зі своїм другом проходив лісовою стежкою. Почувши зозулю, промовив: ”Останній раз слухаю з тобою зозулю”… Того ж року святий відійшов у вічність.
На одній вечері батюшка всіх запросив до столу, і мов жартуючи, сказав: ”Отрута вже подана!” Іншого дня батюшка теж сказав: “Всі мені ви, дорогі, та серед вас Іуда”. Істинна причина смерті преподобного Амфілохія і досі залишається невідомою. Існують лише припущення та здогади. Уже перед самою смертю угодник Божий якось сказав: «Як страшно буде, коли стануть мерзлу землю на труну кидати…”.
Не стало отця Амфілохія 1 січня 1971 року. Односельці прощалися зі своїм дорогим старцем, ієромонах Богдан служив заупокійну литію по новопреставленому. О 9 годині вечора, поставивши труну на вантажну машину, виїхали до Почаєва, вона не змогла в’їхати у Святі ворота. Труну з покійним підняли на плечі, зі співом «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас» внесли у Святі ворота. Пізню літургію в Похвальній церкві служив архімандрит Самуїл. Отця Йосипа поховали 4 січня 1971 року.
Щорічно на могилі преподобного відзначають день Ангела, день кончини. По сьогоднішній день на місці поховання схиігумена Амфілохія відбуваються чудеса, зцілення людей. Перед святом Великодня 2002 року були знайдені його нетлінні мощі.
Святий Амфілохій – цілитель душ і тіл. Є люди, які залишають слід в історії та серцях людей своєю добротою, сміливістю та відданим служінням Богу та ближньому. Одним із таких людей був преподобний Амфілохій Почаївський – святий подвижник- чернець, цілитель і патріот.
Далеко за межі тернопільської землі лунає нині його слава. Пройшовши через неймовірні випробування, святий Амфілохій, отримав від Бога дар зцілювати людей, полегшувати їх духовні та фізичних страждання.
Святий Амфілохій – наш сучасник. То ж не дивно, що серед нас живуть чимало людей, які ще добре пам’ятають доброго старця. Ще зараз є свідки численних зцілень препеподобного Амфілохія та люди, яким він допоміг.
